Секція 6.
Механізми державного регулювання економіки
___________________________________________________________________________
Гонцова Ірина Миколаївна, Янушевська Світлана Олексіївна,
викладачі кафедри менеджменту
Луганського національного університету
імені Тараса Шевченка
Механізми управління державною молодіжною політикою в Луганській області
Життєдіяльність будь-якого суспільства поряд зі станом економіки, екології, духовної сфери значною мірою залежить від того, як це суспільство, насамперед державні інституції, громадські та інші організації приділяють увагу дітям та молоді. Кожен із нас усвідомлює, що від того наскільки здоровою, інтелектуально розвиненою буде наша молодь, настільки здоровими і духовно багатими будуть культура та економіка нашої держави. .
До категорії “молодь”, відповідно до Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, віднесено громадян України, віком від 14 до 35 років включно. Молодь є найбільш вразливою категорією населення в суспільстві. адже для досягнення статусу “дорослого”, необхідно пройти через певні зміни, які відбуваються в житті і є дуже важливими [1].
Державна молодіжна політика – це специфічний напрям діяльності держави, що здійснюється в інтересах молодих громадян і суспільства з метою збереження та розвитку молодіжного потенціалу і через це, забезпечення соціального відтворення, оновлення та прогресу суспільства. Аналізуючи поняття державне управління у сфері молодіжної політики, яке розглядається як системний та цілеспрямований вплив суб’єктів державного управління за участі представників громадськості на процеси у молодіжному середовищі з метою забезпечення ефективної соціалізації й інтеграції молоді у суспільні процеси [2].
Процес допомоги молоді у країнах з розвиненою демократією дістає силу в індивідуалізації, а не в колективізації, в регіоналізації, а не в централізації, в плюралізмі, а не в централізмі, і в безпосередній участі, а не в управлінні зверху. В сучасній Україні створена правова база, яка регулює різні сфери життєдіяльності молодих громадян, однак, система забезпечення прав і свобод знаходиться у стадії розроблення, а їх реалізованість та захищеність залишається на невисокому рівні, низькою також є правосвідомість і правова культура молоді. Створення умов для повноцінної соціалізації молоді можливе в результаті об’єднання зусиль всього суспільства, що потребує розвитку законодавчої бази у напрямі регламентації основ співпраці державних і недержавних інституцій. Оскільки система державного управління у сфері молодіжної політики діє через певні механізми (правовий, організаційний, фінансово-економічний та ін.), які визначено як сукупність засобів державного впливу (правових норм, принципів, практичних заходів, методів, інструментів), спрямованих на створення суб’єктами державного управління умов і гарантій соціального становлення й розвитку молодих громадян, виникає нагальна вимога, з одного боку, комплексного їх упровадження та взаємоузгодженого удосконалення, адже ці механізми характеризуються органічними зв’язками, а з іншого – реалізації при цьому організуючої ідеї щодо належного життєзабезпечення молодих громадян.
Існуючий розрив між цілями молодіжної політики держави та Луганщини окремо, та реальним станом молоді свідчить, що в умовах трансформації українського суспільства, не вдалося знайти оптимальні шляхи й механізми оперативного реагування на нові явища, що призвело до суттєвого погіршення становища значної частини молоді та обумовило збільшення рівня недовіри нового покоління до влади й основних інститутів українського суспільства. Побудова якісних відносин держави і молоді можлива за наявності певних передумов: визнання молоді стратегічним ресурсом розвитку України, утвердження її прав, забезпечення гідного рівня життя, розширення демократичної участі в розвитку суспільства. Фінансові ресурси сфери молодіжної політики доцільно формувати шляхом цілеспрямованої бюджетної політики, яка передбачає довгостроковий розвиток і інвестиції в молодь, багатоканальне фінансування, міжбюджетні й партнерські державно-приватні форми субсидування. Успішність державних заходів підтримки молоді та її організацій багато в чому залежить від ефективності використання потенціалу приватного спонсорства і меценатства. Вирішувати проблеми державного управління у сфері молодіжної політики в сучасних умовах необхідно шляхом переходу до нової управлінської парадигми. Вона має включати побудову паритетних відносин між органами влади і молоддю, поєднувати елементи державного і громадського управління, забезпечувати максимальне залучення громадськості до вироблення і здійснення обґрунтованих, узгоджених управлінських рішень з урахуванням запитів молоді та активізації її власних зусиль [4].
Молодіжна політика в Луганській області була і залишається одним з пріоритетних напрямів. І це не випадково, адже третина населення Луганщини сьогодні - це молоді люди у віці від 14 до 35 років (707,8 тис.чол., з них міського - 622,1 тис.чол., сільського - 85,7 тис.чол.).Органи державної влади і місцевого самоврядування Луганській області докладають великі зусилля для реалізації ефективної державної молодіжної політики. Реалізацією молодіжної політики в області займається структурний підрозділ Луганської облдержадміністрації - управління у справах сім’ї, молоді та спорту.
Проведення ефективної молодіжної політики вимагає системного і вдумливого підходу, підкріпленого серйозною юридичною базою. Такою базою є діючі на сьогоднішній день обласні програми, які спрямовані на підтримку і розвиток молоді, розроблені з ініціативи постійної комісії обласної ради з питань освіти, науки, культури, молоді та спорту, управління у справах молоді та спорту, управління освіти і науки, у справах преси та інформації, культури і туризму, з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю Луганської облдержадміністрації, та прийняті на сесіях обласної ради. Серед них:
Програма розвитку молодіжного житлового кредитування в Луганській області на 2002-2012 роки, яка прийнята з метою надання можливості отримання пільгових довготермінових кредитів молодими сім'ями та одинокими молодими громадянами на будівництво (реконструкцію) і придбання житла (табл. 1).
Реалізацію цієї Програми в області займається Луганське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву. За весь період діяльності 1371 молодих сімей вирішило свої житлові проблеми, а саме:за рахунок отримання пільгових кредитів - 596 сімей ;за рахунок отримання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків -775 сімей. За рахунок пільгових кредитів наданих Фондом було введено до експлуатації 20,9 тис.кв.м нового житла. Для реалізації Державної та обласної програм із бюджетів різних рівней було залучено 87678,60 тис грн. ( у т.ч. за рахунок державного бюджету - 52105,76 тис. грн., обласного бюджету - 35572,84 тис. грн., інш. місцевих бюджетів – 9031,29 тис.грн.).
Для оптимізації державної молодіжної політики необхідно: вдосконалити законодавчу базу; скоординувати діяльність структурних підрозділів, що займаються проблемами молоді в органах державної влади і управліннях всіх рівнів, та соціальних служб для молоді; активізувати участь громадських молодіжних об'єднань у вирішення проблемних питань; розробити цільові комплексні молодіжні програми; залучити матеріальні та фінансові ресурси підприємств, установ і організацій, спеціальних молодіжних фондів, об'єднань громадян, зацікавлених у роботі з молоддю.
Враховуючи щирість прагнень та максималізм юного покоління, треба намагатися вирішити всі гострі проблеми та негаразди у суспільстві вже сьогодні, не відкладаючи на майбутнє, і не перекладаючи це на плечі прийдешніх поколінь.
Література:
1. Закон України із змінами та доповненнями “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” 05 лютого 1993 р. № 2998-XII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2998-12.
2. Зінченко А. Державна молодіжна політика: історія формування, проблеми, перспективи // Політ. менедж. – 2007. – № 1.
3. Інформаційний довідник з питань забезпечення соціального захисту різних категорій сімей. – Луганськ: Луганський обласний центр соціальний служб для сім’ї, дітей та молоді, 2009.
4. Полякова О. М. Актуальні аспекти соціально-правового захисту молоді в сучасній Україні : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / О. М. Полякова, Г. В. Приходько, Ю. В. Сапарай ; за заг. ред. О. М. Полякової. – Суми : Університет. кн., 2009. – 240 с.
Мороз Володимир Михайлович
кандидат наук державного управління,
докторант кафедри економічної теорії і фінансів
Харківського регіонального інституту державного управління
Національної академії державного управління при Президентові України
ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ: КРИТИЧНИЙ ПОГЛЯД В КОНТЕКСТІ ПРАКТИКИ ВЗАЄМОДІЇ ПРАЦІ ТА КАПІТАЛУ
Підґрунтям до виникнення теорії соціальної держави або держави загального добробуту можна вважати роботи античних мислителів про ідеальний державний устрій, який забезпечує загальне благо для всіх громадян, його практичне формування, відтворює об’єктивний процес зростання соціальної ролі держави у регулюванні суспільних відносин у індустріальному та постіндустріальному суспільстві [8]. Сама ідея соціальної держави була сформована наприкінці XIX – початку XX століть як результат об’єктивних соціально-економічних процесів, що відбувалися у житті буржуазного суспільства, коли в протиріччя увійшли два його найвагоміших принципи – принцип свободи і принцип рівності.
Теоретично склалися два підходи до співвідношення цих принципів. А. Сміт, Д.С. Мілль, Б. Констан, Д. Локк та інші захищали теорію індивідуальної свободи людини, відводячи державі, у якості основного обов’язку, охорону цієї свободи від будь-якого втручання, у тому числі і від втручання самої держави [9]. При цьому вони розуміли, що врешті-решт свобода спричинить нерівність, однак вважали свободу за найвищу цінність. Інший підхід використовував Ж.–Ж. Руссо, який не заперечував значення індивідуальної свободи, проте вважав, що все повинно бути підпорядковано принципу рівності, забезпечувати який є завданням держави.
Концепцію соціальної держави вперше було сформульовано у працях німецьких вчених ХIХ століття: Л. фон Штейна [3], Ю. Оффнера, Ф. Науманна [6], А. Вагнера. Соціальна концепція стала проголошенням нової ролі держави, яка бере на себе відповідальність здійснювати соціальні функції, що були раніше державі не притаманні. Науковий пріоритет у розробці першої теоретичної концепції соціальної держави, що містила новаторські для свого часу ідеї, належав відомому німецькому державному діячу, економісту і історику Л. фон Штейну [7], яким власне вперше було і визначено поняття «соціальна держава». Його теорія соціальної держави склалася під впливом філософії Гегеля, французьких соціалістичних доктрин, як результат аналізу розвитку капіталізму та класової боротьби в Німеччині. Центральним напрямом теорії Л. фон Штейна став пошук способів подолання протиріч які породжуються вільними ринковими відносинами між трудом та капіталом [7]. На думку Л. фон Штейна, сутність соціальної держави розкривається, з одного боку, у зобов’язанні держави щодо підтримання абсолютної рівності у правах для всіх соціальних груп суспільства та його окремих представників, а з іншого – у сприянні суспільно-економічному розвитку країни. Механізмом забезпечення виконання таких зобов’язань є обґрунтування, розбудова та реалізація відповідних напрямів державної політики. Розглянемо деякі з напрямів державної політики, в контексті теорії соціальної держави, та спробуємо виявити її певні вади.
По-перше, це організація праці (встановлення норм труда, порядку розподілу прибутку тощо). Держава виступає у ролі підприємця на рівні з іншими учасниками суспільно-економічних відносин (наприклад, підприємство, власником якого є держава). Але на відміну від підприємця який спрямовує прибутки за власним розсудом, держава, наприклад, для забезпечення принципу справедливості, передає отриманий прибуток (створений робітниками підприємства) безпосереднім учасникам трудових відносин. Таким чином, робітники які здійснюють трудову діяльність на підприємствах державної форми власності мають гіпотетичну можливість на рівні з підприємцями (власниками приватного капіталу) здійснювати вплив на визначення напрямів та обсягів використання капіталу. Цей шлях на думку Л. фон Штейна робить труд не вільним [5]. Тут питання володіння працівниками державних підприємств відповідною часткою капіталу розглядається у дещо нетривіальному змісті, а саме в контексті припущення, що держава, як власник підприємства, забезпечує робітникам компенсацію втрачених трудових можливостей не лише у вигляді заробітної плати, а і у вигляді надання права на володіння окремою часткою капіталу та прибутку (отриманий прибуток не передається державі, а розподіляється між безпосередніми учасниками його утворення). Слід звернути увагу, що така ситуація є штучною з огляду на той факт, що працівник який здійснює трудову діяльність на підприємстві не державної форми власності також має опосередковане право на частку капіталу отриманого державою (як громадянин держави). Разом з тим, постановка питання саме у такому вигляді (держава намагається забезпечити принцип справедливості та рівності, тобто перерозподіляє прибуток між суб’єктами його утворення) дозволяє виділити такі основні диспропорції:
· держава порушує рівність власників труду з огляду на місце реалізації трудового потенціалу (ті робітники які працюють на підприємстві недержавної форми власності не мають можливості мати право розпоряджатися отриманим прибутком, за винятком випадку їх причетності до первинного формування капіталу);
· підприємець втрачає свободу щодо розпорядження прибутком (необхідність конкурувати з підприємством державної форми власності у боротьбі за трудові ресурси) з огляду на необхідність часткового його перерозподілу на користь працівників, тим самим намагаючись забезпечити умови використання праці на рівні підприємств державної форми власності;
· держава втрачає певну частину влади яка була обумовлена володінням власністю (передача влади щодо розпорядження прибутку робітникам призводить до втрати можливості перерозподіляти певну частину доходів на користь соціальних програм).
Крім того, цей шлях може привести до поступової втрати трудового потенціалу країни. Носій трудового потенціалу має можливість у задоволенні своїх окремих потреб не лише через участь у трудових відносинах з власником засобів виробництва, а й через стан перебування у трудових відносинах. Людина буде прагнути не до реалізації наявного в неї трудового потенціалу, а перш за все – до отримання відповідного місця роботи, перебування на якому гарантує можливість отримання не лише заробітної плати а і прибутку (конкретне підприємство, перерозподіл прибутку якого відбувається переважно на користь робітників).
По-друге, це надання державного кредиту кожному робітникові відповідно до вартості його робочої сили. Джерелом фінансування такого кредитування повинні стати підприємці або ті представники суспільства які мають відповідні прибутки [5]. З огляду на предмет нашої уваги, цей шлях також не може вирішити протиріччя між трудом та капіталом:
· порушується природа існування інституту власності (неприродній рух грошей обумовлений відсутністю ринкових підстав для їх переміщення);
· порушується рівність осіб щодо можливості отримання відповідних кредитів (чим у більшому обсязі людина використовує власний трудовий потенціал (збільшує обсяги отриманих грошей) – тим менше вона має шансів отримати державний кредит). Це пов’язано з тим, що державний кредит на думку Кочеткової Л.М. може надаватися лише тим верствам населення які потребують на соціальний захист держави [5].
Безумовно, цей напрям державної політики має право на існування з огляду на виконання державою функції перерозподілу. Разом з тим, слід звернути увагу, що ідея соціальної держави належить до кола консервативної наукової думки, хоча практичне впровадження цієї ідеї відбулось на засадах ліберальних ідей. На думку відомого представника школи політико-правового солідаризму (початок ХХ століття) Л. Дюгі, держава повинна використовувати наявну в неї владу для створення стану суспільної взаємозалежності. За цим напрямом держава має зобов’язання щодо навчання та гарантії праці [3]. Як бачимо, у цьому випадку, державі відводиться лише роль гаранта щодо створення умов розвитку та реалізації трудового ресурсу. Крім того Л. Дюгі, спираючись на ідеї французьких соціологів О. Конта, Е. Дюркгейма, Л. Бурнежуа приходить до висновку, що власність соціалізується та перестає бути абсолютним правом та трансформується для власника в соціальний борг. Але цей висновок з огляду на зміст його праць слід сприймати в контексті ідеї взаємозалежності (робітник від власника; власник від робітника).
По-третє, це шлях соціальної реформи, результатом якої повинен стати такий державний устрій який гарантував би можливість отримання власності за результатом використання праці [5]. З огляду на використання цього напряму державної політики Л. фон Штейн звертає увагу на можливість вільного переміщення осіб між різними соціальними групами. Безумовно, цей шлях у порівнянні з вище наведеними, має певні переваги, але як і всі інші не є досконалим. Така недосконалість знаходить прояв через розуміння співвіднесення таких категорій як труд та власність. Наприклад, серед класифікаційних ознак видів праці існує напрям її характеристики за характером та змістом [2]. При визначенні видів праці у межах цього напряму виділяють її різновиди: фізична праця та розумова. З огляду на результат соціально-філософського аналізу праці як соціокультурного явища, можемо стверджувати, що саме розподіл праці (на працю «фізичну» і «розумову») розглядається як основна умова виникнення соціальної нерівності і класів, оскільки були виділені ті, хто управляє, і ті, хто підкоряються [1]. Таким чином, труд вже сам по собі виступає джерелом нерівності, що порушує принципи існування соціальної держави.
Іншим напрямом у класифікації ознак видів праці є її розподіл за мірою абстрагування: праця абстрактна (створює вартість) і конкретна (створює споживчу вартість) [2]. Конкретна праця – це доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є створення певної споживної вартості (створення благ і багатства – це сам процес праці, сама трудова діяльність). Абстрактна праця – це витрати людської енергії, частка затрат суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється (виражена у вартості проведених благ) [4]. Тут слід звернути увагу на існуванні можливості виникнення невідповідності між витраченою працею (конкретною працею) та її вартістю (працівник не завжди одержує відповідну винагороду). Це, у свою чергу, дозволяє несправедливо перерозподіляти абстрактну працю (наприклад, той, хто взагалі не працює, може отримувати більше грошей ніж той хто здійснює трудову діяльність). Результатом такої диспропорції стає так зване відчуження праці від капіталу, тобто знецінення конкретної людської праці [1]. Таким чином, труд не може розглядатися як джерело, що обумовлює відповідність між використаною працею та отриманою власністю. Отже, людина як власник праці не може розраховувати на безперешкодне (автоматичне) переміщення з однієї соціальної групи до іншої (невідповідність затраченої праці до отриманої власності), що призводить до збереження соціальної стратифікації суспільства. Цей факт також суперечить шляху соціальних реформ обумовлених встановленням державного устрою який гарантував би можливість отримання відповідної частки власності за результатом визначеної кількості використаної праці.
Вище наведені підходи не вичерпують всієї множини протиріч які виникають в контексті взаємодії праці та капіталу, а скоріше обмежують концептуальні напрями можливого наукового пошуку. Крім того, ці узагальнення можуть бути використані у межах критичного аналізу теорії та практики становлення соціальної держави, що сприятиме підвищенню ефективності взаємодії між економічною та соціальною підсистемами суспільства.
Список використаної літератури:
1. Гнилицька Н.О. Специфіка соціально-філософського аналізу праці як соціокультурного явища / Н.О. Гнилицька // Збірник наукових праць ‑ Гілея (науковий вісник) Філософськи науки. – 2009. ‑ №26. – С. 88 – 92
2. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник / Грішнова О.А. – К.: Знання, 2004. – 535 с.
3. Ерышев А.А. История политических и правовых учений: учеб. пособие / Ерышев А.А. ‑ К.: МАУП, 2002. ‑ 152 с.
4. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посібник / Завіновська Г.Т. ‑ К.: КНЕУ, 2003. ‑ 300 с.
5. Кочеткова Л.Н. Социальное государство. Опыт философского исследования / Кочеткова Л.Н. – М.: Книжный дом «Либроком», 2009. – 160 c.
6. Науманн Ф. Срединная Європа / Ф. Науманн // Геополитика: Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев. – СПб.: Питер, 2007. – С. 47–61
7. Нерсесянец В.С. История политических и правовых учений. Учебник для вузов / В.С. Нерсесянец. – М.: НОРМА–ИНФРА-М, 1998. ‑ 736 с.
8. Пищуліна О.М. Історична ретроспектива та сутність поняття «соціальна держава» / О.М. Пищуліна // Стратегічні приорітети. – 2009. ‑ №3(12). – С. 136 – 142
9. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов / Адам Смит. – М.: Эксмо, 2007. – 960 с.
Павлов Сергій Вікторович
студент
Харківський національний економічний університет
ПОДАТКОВІ ВАЖЕЛІ РЕГУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
Україна володіє значним природно-ресурсним потенціалом, ефективність використання якого залежить від досконалості механізму визначення розміру належної державі частки економічної вигоди від господарської діяльності щодо використання цього потенціалу. Одним із основних фінансових важелів впливу на обсяги використання природних ресурсів є податкова політика держави. Саме через систему податків, зборів та платежів можна вплинути на суб'єктів господарювання щодо їх використання вичерпних природних ресурсів.
Податкові механізм регулювання раціонального природокористування розглядали у своїх працях такі вчені: В. Голян, Ю. Зарапіна, О. Захарчук, О. Молдован, І. Назаркевич, Л. Тулуш, Ю. Хвесик, О. Шевченко та інші.
Метою дослідження є оцінка вітчизняного податкового механізму регулювання раціонального використання природних ресурсів.
Значення раціонального природокористування постійно зростає, що вимагає визнання його завданням першочергової державної ваги та його правового регулювання.
Однією з умов вирішення проблеми раціонального природокористування є впровадження чіткої економічної політики та податкової політики. Економічна політика раціонального природокористування давно використовується в розвинутих країнах, за умов, коли адміністративно-примусові заходи є головною частиною регулюючого механізму. Починаючи з 60-х років минулого сторіччя у багатьох країнах почали впроваджувати еколого-економічні принципи господарювання, тобто можливість одержання максимального економічного ефекту за умов мінімального нанесення збитку навколишньому природному середовищу.
В Україні накопичений поки що невеликий досвід застосування економічних важелів регулювання природокористуванням. Сьогодні досить очевидна необхідність реалізації погодженої економічної й екологічної політики на шляху прискорення економічного росту країни. Впровадження еколого-економічних важелів створило реальні стимули до більш раціонального використання природних ресурсів, визначило також реальні джерела фінансування природоохоронної діяльності [2].
Податковий інcтрумeнтарій дає змогу вилучити чаcтину природно-рecурcної рeнти з мeтою її викориcтання для фінанcування потрeб відтворeння природних рecурcів та, завдяки рeгулюючим влаcтивоcтям рecурcних податкових платeжів cтимулює як процecи раціонального природокориcтування, так і охорону природних рecурcів.
Податковий механізм забезпечення раціонального природокористування являє собою систему ресурсних платежів. За функціональною класифікацією ресурсні платежі можливо поділити на дві групи: ресурсовідтворювальні, природоохоронні [3] (рис. 1).
Законодавчо ресурсовідтворювальні платежі, згідно бюджетної класифікації, групуються у збори та плати за спеціальне використання природних ресурсів. А екологічний податок та збір за користування радіочастотним ресурсом відносяться до інших податків та зборів.
Однією з проблeм у cиcтeмі вітчизняного оподаткування є відcутніcть в нормативно-правовій базі чіткого визначeння поняття "рecурcні платeжі", що зумовлює нeоднозначнe його трактування як у законодавcтві, так і в науковій літeратурі.
У нинішніх умовах рeформування cиcтeми рecурcних та eкологічних платeжів є одним із пріоритeтів у рамках податкової рeформи. Цe один із нeбагатьох доcтупних уряду інcтрумeнтів, за рахунок якого можливо збільшити доходи бюджeту, нe поcилюючи тиcк на пeрcпeктивні виcокотeхнологічні галузі економіки [1]. Податкові надходження від ресурсних платежів до Зведеного бюджету України поступово зростають (табл. 1).
Впродовж останніх років спостерігається тенденція до зростання податкових надходжень, зокрема ресурсних платежів. Найбільше зросли надходження від плати за користування надрами і плати за землю. При цьому в структурі ресурсних платежів найбільшу частку має плата за землю – 60%, а збір за спеціальне використання ресурсів забезпечує лише 1,5% надходжень.
Регулятивна функція цієї групи податків сьогодні майже не реалізована. Натомість саме податкові платежі рecурcно-eкологічної групи мали б виступити в ролі потужних стимулів раціоналізації використання природних ресурсів, зменшення негативного екологічного впливу, що сприяло б зростанню інвестицій у промисловість.
Загалом, варто зазначити, що в Україні існує ціла низка суттєвих проблем, які заважають розвитку процесів рecурcовикориcтання. При цьому недосконалість податкового механізму регулювання раціонального природокористування є однією з основних проблем.
Проблемами раціонального використання природних ресурсів в Україні є: концентрація деяких видів ресурсів у кількох великих виробників, недотримання вимог природоохоронного законодавства та низька інвестиційна активність промислових підприємств для забезпечення раціонального природокористування. Дані проблеми обумовлені не досконалістю економічного механізму регулювання раціонального використання природних ресурсів, перед усім його податковою складовою.
Недоліки механізму податкового регулювання процесів природокористування в Україні можливо поділити на дві групи:
1. Економічна необґрунтованість ставок, нормативів, штрафів зборів за спеціальне використання природних ресурсів та екологічних платежів.
2. Недосконалість податкового, бюджетного та ресурсного законодавства: його нестабільність, низька забезпеченість надходженнями від ресурсних платежів місцевих бюджетів, відсутність цільового використання даних надходжень.
Сучасний економічний механізм природокористування в Україні знаходиться ще на стадії формування, хоча й основні ланки вже створено. Шляхи вдосконалення податкового механізму регулювання раціонального використання природних ресурсів:
1. Збільшення ставок, нормативів і штрафів платежів за використання природних ресурсів та екологічних платежів. Для забезпечення дотримання природоохоронного законодавства та спонукання підприємств інвестувати кошти у охорону навколишнього середовища і раціональне природокористування.
2. Забезпечення стабільності, зрозумілості та простоти оподаткування використання природних ресурсів.
3. Збільшення частки відрахувань у місцеві бюджети надходжень від платежів за використання природних ресурсів. Це дасть змогу місцевим бюджетам сформувати фонди фінансових ресурсів, необхідні їм для фінансування потреб щодо охорони та поліпшення окремих видів природних багатств, а також фінансувати заходи та виконувати окремі види робіт з охорони довкілля в межах окремо взятих місцевих територій.
4. Забезпечення строго цільового використання сум мобілізованих платежів на фінансування відтворення відповідних видів природних ресурсів та заходів, пов’язаних із розв’язанням екологічних проблем.
Отжe, податковий механізм є однією з умов вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів. В Україні cтворeна cиcтeма дeржавного рeгулювання у cфeрі платного природокориcтування виявилаcя малоeфeктивною. Тому для вирішення проблем раціонального природокористування необхідно вдосконалення податкового регулювання, шляхом усунення основних недоліків механізму податкового регулювання процесів природокористування в Україні.
Список літератури:
1. Молдован О.О. Пріоритети реформування податкової політики України: як перейти від фіскалізму до стимулювання ділової активності? / Молдован О.О., Шевченко О.В., Єгорова О. О – К.: Нісд, 2010. – 80.
2. Назаркевич І.Б., Козюк А.В. Значення ресурсних платежів у системі оподаткування України// Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. − Вип. 20.3 – С. 191-199.
3. Тулуш Л.Д., Боровик П.М., Захарчук О.А. Ресурсні платежі як важелі державного регулювання процесів вітчизняного природокористування [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.nbuv.gov.ua
Рижкова Ганна Володимирівна
Аспірантка Національного університету
державної податкової служби України
НАПРЯМИ СТИМУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ ПРОЕКТІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕНЕРГОЕФЕКТИВНОСТІПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ
Завдання стимулювання банківського кредитування, зокрема енергоефективності підприємств в Україні залишається вкрай актуальним. Проте його вирішенню перешкоджає низка обставин. За оцінками західних експертів основними загальними перешкодами фінансуванню проектів підвищення енергоефективності підприємств (ППЕП) є нестабільна політична ситуація і кризові явища в економіці, зниження господарської активності переважної більшості суб'єктів господарювання, незадовільне фінансування державних інвестиційних програм, відсутність інфраструктури фінансування та зависокі ризики, різкі та несприятливі коливання платоспроможного попиту [2].
Враховуючи результати досліджень західних фахівців та систематизуючи підсумки нашого аналізу [1; 3; 4] вважаємо, що головними проблемами у сфері кредитування ППЕП в Україні є наступні.
1. Несприятливі чинники загальноекономічного характеру, що визначають орієнтацію банківської системи на короткостроковий характер використання грошових ресурсів. За високих темпів інфляції банки, що здійснюють кредитування інвестицій, опиняються в нерівних умовах із банками, які обслуговують поточні потреби комерційних структур та підприємств, органів державного регулювання. Адже кредитна діяльність за рахунок залучення довгострокових, занадто дорогих кредитних ресурсів завдає збитків комерційним банкам. Це, у свою чергу, спричиняє високий рівень процентних ставок за користування кредитами, відносно меншу ризикованість і велику прибутковість операцій з валютою і з державними цінними паперами, що робить довгострокові інвестиційні кредити, такі як кредити на ППЕП, невигідними для банків.
2. Проблема вузькості попиту на кредити, що зумовлена як недостатньою привабливістю кредитів для позичальників (зависока вартість та короткі терміни), так і нестачею привабливих і технічно обґрунтованих проектів та підприємств, що готові їх впроваджувати.
3. Проблеми нестійкості банківської системи України. До них слід віднести обмеженість ресурсної бази, завищену вартість та короткий термін залучених ресурсів, високі ризики кредитування реального сектору загалом.
4. Відсутність стимулів і фінансових інструментів, спрямованих на зниження ризиків кредитування ППЕП (насамперед, гарантій) та ненадання банкам технічної допомоги щодо техніко-економічної оцінки певного проекту й організації його реалізації. Ця проблема випливає з того, що специфіка ППЕП визначає першочергову важливість двох обставин для їх успішної реалізації – достатнього фінансування та технічного обслуговування проектів. Оскільки ефективність ППЕ залежить, у тому числі, від структури національного ринку енергоресурсів, співвідношення експорту-імпорту ПЕР, налагодженості поставок відповідного енергозберігаючого обладнання, то їх слабкий розвиток в Україні не сприяє активізації банківського кредитування.
5. Недостатність інформації про наявні інвестиційні проекти, з одного боку, та незадовільний стан поінформованості підприємств про переваги реалізації ППЕ та про можливості залучити відповідні кошти від банків, з другого. Інакше кажучи, мова йде про нерозвиненість механізму узгодження інтересів банку і підприємства у сфері кредитування ППЕП. Наприклад, реєстрація і порядок структуризації реєстрів інвестиційних проектів, а також критерії реєстрації ППЕ не передбачені законодавством України, що призводить до «інформаційного хаосу» і відмови інвесторів від намірів інвестувати. Невпорядкованість інформації про ППЕП є серйозним бар'єром і для інвесторів, і для підприємств-ініціаторів ППЕП.
До основних чинників мікроекономічного рівня, які впливають на масштаби інвестиційної діяльності банку, на нашу думку, слід віднести:
· етап життєвого циклу, на якому перебуває банк (етап створення, швидкого і стійкого зростання, стабілізації, сповільнення зростання і поступове припинення діяльності), що визначає загальний тип поведінки і політику банку на ринку, види і масштабність цілей, які ставить перед собою банк, а також стратегію його розвитку;
· розміри капіталу банку, розгалуженість мережі його відділень та організаційна структура;
· можливості банку кредитувати інвестиційні проекти, що потребує ресурсного, технічного та інформаційного забезпечення;
· структура пасивів банку, а саме: питома вага залучених коштів на рахунках організацій та вкладів до запитання (переважання “коротких” пасивів не дозволяє банкові використовувати їх для надання інвестиційних проектів);
· рівень ліквідності, адже банк для проведення інвестиційних операцій повинен володіти значними надлишками ліквідності, що пов'язано з великим ризиком і “неліквідністю” інвестицій у ППЕ. Зазначимо, що нинішній стан ліквідності вітчизняної банківської системи ще не відповідає критеріям здійснення банками широкомасштабних кредитних операцій. Банки в Україні, навіть великі за розмірами, неспроможні самотужки фінансувати великі інвестиційні проекти, зокрема ППЕ.
Для подолання наведених вище проблем необхідні цілеспрямовані заходи держави. Причому ці дії мають бути застосовані як на стадії залучення коштів і розміщення їх банками у формі кредитів на реалізацію ППЕП, так і на етапі підтримки здійснення проектів у формі надання державних гарантій та технічної підтримки реалізації проектів. Першочерговим завданням є реалізація виваженої грошово-кредитної політики та розробки стимулюючих монетарних інструментів. Забезпечення сприятливих грошово-кредитних умов для реалізації ППЕ лежить в площині:
- вдосконалення структури емісійного механізму у напрямі посилення ролі каналу рефінансування та розвитку механізмів цільового розміщення та ефективного використання фінансових ресурсів;
- забезпечення стало низьких темпів інфляції та підтримання валютної стабільності; вдосконалення інструментів управління ризиками;
- розвитку пруденційного нагляду за банківською системою на основі моніторингу змін регуляторних правил, які будуть прийняті Базельським та Європейським комітетами з питань банківського нагляду щодо оцінки ризиків та підвищення вимог до достатності капіталу, оцінка їх відповідності потребам розвитку банківського сектору в Україні та внесення відповідних змін в регуляторні акти НБУ;
- „подовження“, диверсифікації і підвищення стабільності внутрішньої ресурсної бази банків за рахунок використання потенціалу накопичених коштів домогосподарств і запровадження безвідзивних депозитних вкладів із підвищеними відсотками на термін понад трьох років, застрахованих державою; передбачення права НБУ вводити тимчасовий мораторій на дострокове зняття банківських вкладів у разі появи ознак кризової ситуації;
- цілеспрямованого зниження вартості фінансових ресурсів загалом, та тих, що будуть використані на кредитування ППЕ, зокрема.
Стимулюючими інструментами впливу держави на процеси кредитування банками ППЕП можуть стати:
- забезпечення реального функціонування системи фінансових інститутів розвитку (насамперед Державного банку реконструкції і розвитку, Агентства з рефінансування, Агентство з надання гарантій, мережі ЕСКО); фінансових установ і організацій, що обслуговують інвестиційні проекти, здійснюють мікрофінансування;
- реалізації державних програм фінансово-кредитної підтримки пріоритетних галузей і підприємств, пов’язаних з енергозбереженням;
- розробка механізмів надання цільових ресурсів на купівлю енергозберігаючих устаткування й технологій шляхом встановлення ліберальніших норм для цільових кредитів на ППЕ, розробки і впровадження державних депозитно-кредитних схем на основі налагодження партнерства держави з великими банками, зокрема використання програми «зв’язаних депозитів», коли держава вкладає кошти інвестиційного фонду під низький процент на депозит в банк, який приймає участь у програмі інвестиційного кредитування і може використовувати кошти цього депозиту для надання кредитів підприємствам на інвестиційні цілі;
- зниження процентних ставок по інвестиційних кредитах шляхом зниження резервних вимог і надання державних гарантій, що дозволяє суттєво знизити ризики кредитних установ;
- формування загальнодержавного і регіональних пакетів інвестиційних проектів, з яких банки зможуть обирати найбільш привабливі для кредитування проекти.
Слід зазначити, що впроваджуючи ці заходи держава повинна заздалегідь визначати термін дії тих або інших стимулюючих інструментів і пільг, щоб не допустити суттєвого викривлення ринку
Список літератури:
1. Вовчак О.Д. Банківське кредитування як чинник фінансового забезпечення інвестиційного процесу в Україні // Збірник науково-технічних праць Український державний лісотехнічний університет. – 2003. – вип. 13.4 – С. 165-170.
2. Енергоефективність як ресурс інноваційного розвитку: національна доповідь про стан та перспективи реалізації державної політики енергоефективності у 2008 році / с.ф. єрмілов, в.м. геєць, ю.п ященко, в.в. Григоровський, в.е. Лір та ін. – к., наер. 2009. – 93с.
3. Механізми фінансування заходів з енергозбереження / київський міжнародний енергетичний клуб // [електронний ресурс]. – режим доступу : http://qclub.org.ua/energy_issues/energy_saving/policy/
4. Funding Mechanisms for Energy Efficiency State Energy Efficiency Policies Options and Lessons Learned / A Series of Briefs By Matthew Brown InterEnergy Solutions. - September 2008. [електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.iea.org/weo/
Tymchenko M.V.
Baranivska N.L.
Gureyeva T.M., associate professor
Scientific adviser: Bugas V.V., professor
Kyiv National University of Technologies and Design, Kyiv
MECHANISMS OF REGULATION OF THE ECONOMY
The mechanism of state regulation of economy is a set of forms, methods and tools designed to influence of socio-economic relations, between subjects and objects of regulation in the course of coordinating their interests.
In the mechanism of government regulation of economy the means (instruments) play an important role, they are divided into 2 groups: administrative (admissions, compulsions) and economic (budget, credit and price). All of them are used separately as well as together, especially in economy programming and usage of the means of the state sector. That’s why the right choice of the forms and methods has the principal meaning due to the aims and social- economic situation, objects and subjects, effectiveness of the implementation.
In the process of the economy regulation, the state should provide
1. Minimization of the negative processes in the economy
2. Legal, financial and social basis for the effective functioning of economy
3. Social security of those social groups that need it.
The main forms of the state regulation are planning (long term, mid-term and short term), programming and forecasting at national and international levels.
The methods of the regulation are:
- economic regulation,
- law regulation,
- administrative regulation,
- financial regulation.
The economic regulation is most important. It is divided into the direct and indirect.
The law regulation of the economy comprises making laws, providing the functioning basis for the economic subjects of the various forms of property (state enterprises, banks, companies), as well as the basis for enterprise, functioning protection of consumer rights and interests of society, the struggle with the shadow economy and corruption.
Financial regulation explains the fact that the movement of valuables in the economy is mediated by the money flows. Money circulation is organized by the state.
State regulation of social problems is carried out with the aim of making social priorities most important in the society. Today such priorities are “consumer’s basket”, dwelling, labor conditions, culture, and communication.
The mechanisms of tax system functioning are determined by tax legislation, in other words the complex of legislative and juridical standard acts.
Social – economic purpose of taxes can be seen in their functions. The main two are – fiscal and economic. The meaning of the fiscal function is in forming money incomes of the state by collecting taxes. The economic function can be seen in its main aspects – stimulation or restriction of some activity. Taxes influence the whole process of social production and solution of economic problems.
The structural analysis of the tax system of Ukraine shows the main aspects of indirect and direct taxes and their fluctuations. The effectiveness of the budget-tax policy should be displayed first of all in the promotion of the social and innovative reorientation of the economy.
The tax policy is combined with the monetary-credit policy. The aim of the monetary-credit policy is providing the necessary amount of money for facilitating the economic growth and the realization of the program of total employment and at the same time preservation of the purchasing capacity of the monetary unit inside the country as well as outside it.
Fiscal policy in Ukraine lies in stimulating production, through increasing the investment and consumption component of aggregate demand and raising the efficiency of government spending by:
- reduction of tax burden on businesses and citizens by improving tax revenue deduction of mandatory contributions to special funds and reducing income tax rates;
- improving the general investment climate through the use of complex investment tax incentives for businesses, banks and individuals – recipients of higher incomes;
- optimizing the structure of public expenditures through central distribution of the country's budget in to budget operating expenses, reflecting public consumption, and budget of development, showing the formation of capital.
In working out the budget of development in Ukraine, investments, capable of bringing state revenues to cover the amortization of invested capital, interest on loans and operating expenses are advisable. Financing the budget costs of development should be done by attracting domestic and foreign government loans and for covering current budget expenses, tax revenues should be used . This principle of the central government of the country will not only help ensure financial stability in Ukraine, but also it will stimulate domestic production by the growth of centralized capital investments in high-performance projects.
List of sources used:
1. Пила В., Абрамов В. Програмно-цільовий метод управління соціально-економічним розвитком регіонів // Економіка України - 2004. -№9. - С. 18 - 32.
2. Симоненко В.К. Регионы Украины: проблемы развития. - К.: Наукова думка, 2005. - С. 85 - 96.
3. Турчинов О.В. та ін. Розробка методів державного впливу на соціально-економічний розвиток регіонів України. - К., 2004. - С. 45 - 67.
Немає коментарів:
Дописати коментар