Секція 1.
Теоретико-методологічні основи сучасної економічної теорії
___________________________________________________________________________
Берча Анастасія Вікторівна,
студентка гр. ЕП-443,
Гилка Марина Дмитрівна,
кандидат економічних наук, асистент,
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
ОСНОВИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ БАНКРУТСТВА: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Розвиток інституту банкрутства бере початок з моменту виникнення приватної власності. Перші згадки про стягнення боргів містяться у стародавніх пам’ятках права, зокрема у Законах Ману, Мойсея, Римському законі ХІІ таблиць тощо. Однак варто зауважити, що ніколи закони не були милосердні до неспроможних боржників. Особливу увагу привертає той факт, що гарантом забезпечення повернення боргу у Стародавньому Світі було не майно боржника, а особисто боржник: його життя, свобода, недоторканість. Так, відповідні правові норми Римського закону ХІІ таблиць передбачали надання неспроможному боржникові тридцятиденного терміну для пошуку засобів для повернення боргу. Якщо, після закінчення цього терміну боржник все ще не міг погасити свої зобов’язання, кредитори отримували право розрубати його тіло на частини (принцип “partes secare”) [1, с.12].
Спроба законодавчо закріпити інституційні засади банкрутства вперше була зроблена у Римському приватному праві, де зазначалося, що громадянин Римської імперії відповідає за узяті на себе зобов’язання всім своїм майном, особистою свободою і свободою членів сім’ї. Римське право стояло на захисті кредитора, дії, спрямовані на нанесення шкоди кредиторам, визнавалися нікчемними. Методами, якими кредитори добивалися виконання зобов’язань від боржника, були розправа і підкорення кредитору. При цьому Римське право не розрізняло боржника, який, мав можливість повернути борг, але просто затримував його повернення, і боржника, який був нездатний повернути борг. З моменту виявлення, що у боржника недостатньо майна, щоб повернути борг, його брали під варту. Причини, через які боржник не має можливості повернути взяті на себе зобов’язання до уваги не бралися, оскільки закони не відстоювали інтереси боржника, йому не відводилася відповідна соціальна та правова ніша у суспільстві [4, с.60].
Правові норми Стародавнього Світу повністю відстоювали інтереси кредиторів. Боржник відповідав за взяті на себе зобов’язання своїм здоров’ям та життям. Вважалося, що особи, які не повертають власні борги, намагаються уникнути відповідальності та обманом звільнитися від виконання узятих на себе зобов’язань [3, с.81]. Лише на початку І тис. н. е. починають звертати увагу на поведінку боржника: була вона зумисною чи ні. Так, у 326 році у Римі набув чинності закон, відповідно до якого заборонялося накладати стягнення на боржника, якщо він дав клятву, що нічого не приховує і все своє майно віддав кредиторові [3, с.7]. В подальшому правове регулювання взаємовідносин між боржником і кредитором ставало все менш суворим щодо боржника. Замість спричинення йому фізичних страждань, кредитори мали право вилучити майно боржника, але, навіть, віддавши все майно, боржник не звільнявся від загрози тюремного ув’язнення та підозри у тому, що він опинився у такому становищі з власної волі.
Варто звернути увагу на розвиток інституту неспроможності та банкрутства у середньовічній Італії. Тут розвитку права, в цілому, та правового регулювання банкрутства, зокрема, сприяв розвиток трудових відносин. Саме завдяки йому розвиток законодавства досяг високого рівня вже у ІХ-Х ст. Зауважимо, що італійські міста були розрізненими і самостійними, тому боржник міг легко переховуватися від кредиторів у сусідньому або іншому місті, яке вважалося незалежною самостійною територією. Саме в Італії виникло поняття «банкрут», цим словом називали боржників, які втекли від кредиторів до інших італійських міст [5, с.117]. Втеча була підставою для початку процедури банкрутства. У правових нормах з регулювання банкрутства в італійських містах ключова роль відводилася кредиторам, оскільки їм в управління передавалося все майно боржника. Саме тоді були створені перші комітети кредиторів, які здійснювали управління майном боржника та деякі інші дії. На жаль, певні політичні обставини не дали можливості розвинутися праву вільних італійських міст та сформуватися у загальне італійське право, однак його розвиток отримав продовження в інших країнах Західної Європи.
У законодавчих актах Франції, каральні санкції щодо боржників були значно суворішими, порівняно з Італією. Так, у Франції, як і в Іспанії та Нідерландах, початковим етапом у ліквідаційному процесі вважалося тюремне ув’язнення боржника. Суть ліквідаційного процесу зводилася до погашення боргів вилученим у боржника майном. У Німеччині, відповідно до едикту Карла V, прийнятого у ХІV ст., визнання боржників неспроможними прирівнювалося до визнання їх крадіями зі всіма правовими наслідками, покаранням для таких злочинців була смертна кара. Крім того, у Західній Європі боржників, які не мали можливості повернути свої борги, позбавляли цивільних прав, прив’язували до стовпа ганьби, садили у боргову яму, карали ув’язненням доти, доки борги повністю не будуть погашені.
Починаючи з ХVІ ст., у середньовічній Європі ставлення до боржників змінюється. Починає братися до уваги причина, з якої боржник став неплатоспроможним. Так, причиною неспроможності повернути борг вже вважалися не лише умисні незаконні дії, а й непередбачувані випадкові події. У Франції у 1582 році за часів короля Генріха ІІІ набув чинності закон, відповідно до якого розрізняли зловмисну неспроможність та випадку, яка не залежала від боржника [5, с.27]. У 1609 році за часів короля Генріха ІV прийнятий закон, який передбачає у процедурі банкрутства застосовування цивільно-правових засобів відшкодування збитків.
У Англії у 1543 році за короля Генріха VІІІ набуває чинності закон, у якому з’являються посилання на необхідність припинення платежів для підтвердження ситуації неспроможності, передбачається певний період часу для з’ясування дійсного економічного стану боржника та для виявлення шахрайських операцій або виплати боржником заборгованості одним кредиторам, що завдало збитків іншим кредиторам [4, с.61]. Наступний закон щодо банкрутства у Англії, прийнятий королевою Єлизаветою ХІІІ, набуває рис цивільно-правового акта. У цей період прийняті законодавчі акти щодо неспроможності у Шотландії та Ірландії.
Взаємовідносинам між боржником та кредитором приділялася належна увага у Київській Русі. Тут закони були більш лояльними щодо боржника. Зокрема у Руській Правді Ярослава Мудрого зазначається: «Коли банкрутство купця станеться через нещасливу пригоду, а не через його недбальство, себто коли потоне корабель, або пропаде товар під час війни, або від вогню, то кредитори не можуть жадати конкурсу негайно – не можуть «насилити» ані продати його: купцеві дається право сплачувати свої борги частками, бо шкода від Бога, а він сам не винен; коли ж він збавить своє майно пияцтвом, або залізши в карні справи, або взагалі знищить його своєю непорадністю, то він віддається на волю кредиторів – вони можуть йому дати «прольонгату» або негайно його продати разом з усім майном» [5, с.7]. В подальшому законодавчо процес задоволення вимог кредиторів регулюється договорами, укладеними у 1229 році смоленським князем Мстиславом Даниловичем з Ригою, Готландом та деякими німецькими містами. У Російській імперії у Судебнику 1550 року, який складався із 100 статей, описали 2 види торгової неспроможності: «безхитрісно», коли товар потоне або згорить, або розбій візьме та неспроможність «без напрасньства», тобто коли боржник товар проп’є, загубить і т.п. У першому випадку боржникові видавалася царська грамота, за якою він міг поступово виплачувати свої борги без відсотків, а у другому випадку боржника віддавали кредиторові. Цей Судебник діяв до прийняття Соборного Уложення 1649 року, тобто до цього моменту не було прийнято ніяких законодавчих актів, які б регулювали відносини банкрутства, хоча в інших країнах такі закони вже існували. Першою, хто у Російській імперії наважився говорити про банкрутство на державному рівні, була Катерина ІІ. У 1775 році вона порекомендувала купецтву з Грамоти на права і вигоди містам Росії «банкрутів виключати», але ознак за якими можна було б виявити банкрута не було. Тільки у 1800 році при цареві Павлові І було прийнято і затверджено Статут про банкрутів.
У ХVІІ–ХІХ ст. розвиток капіталістичних відносин у Європі зумовлює розширення використання процедури банкрутства за межі купецького стану. Тепер банкрутом могла бути оголошена особа з будь-якого стану. У цей період відбувається швидкий розвиток інституту банкрутства. Одержують законодавче закріплення і правове оформлення відповідні процедури банкрутства [1, с.61]. У ХVІІ ст. у Англії, а у ХІХ ст. у США, розвивається законодавча концепція банкрутства, яка запроваджує норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ця концепція повністю унеможливлює особисту немайнову відповідальність боржника за відсутності у нього умислу на створення ситуації, в якій він був неспроможний сплатити борги. На законодавчому рівні у процедуру банкрутства вводяться відновлювальні та реорганізаційні заходи, а також відстрочка виплати боргу. Дана концепція започаткувала розвиток інституції банкрутства, що діє на сьогодні у США, Франції та деяких інших країнах.
Підсумовуючи вищезазначене, зауважимо, що досконалий розвиток інституту неспроможності та банкрутства, відповідно до якого відбувається відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом, є важливою складовою належного розвитку правових відносин суспільства в цілому. Для початкового етапу розвитку інституту банкрутства в різних державах були характерні однакові ознаки: гарантом забезпечення повернення боргу була особа боржника, а не його майно. У процесі розвитку виробничих відносин змінюються засоби боротьби з банкрутством, замість тілесних покарань боржника стягують його майно. Ще дещо пізніше починають формуватися ознаки цивільно-правового регулювання банкрутства. Однозначним та незаперечним вважаємо той факт, що для будь-якої країни зрозуміле і чітке тлумачення закону про банкрутство є запорукою гармонійного розвитку економіки та важливою складовою гарантування національної безпеки.
Використана література:
1. Тітов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / М. І. Тітов. – Харків : Вища школа, 1997. – 467с.
2. Терещенко О. О. Фінансова санація та банкрутство підприємств / О. О. Терещенко. — К. : КНЕУ, 2000. – 412с.
3.Ткачев В. Н. Правовое регулирование несостоятельности (банкротства) в Российской Федерации / В. Н. Ткачев. – М. : Книжный мир, 2002. – 164с.
4. Череп А. В. Фінансова санація та банкрутство суб’єктів господарювання / А. В. Череп. – К. : Знання, 2005. – 344с.
5. Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права у 4-х т. Т. 4 / Г. Ф. Шершеневич. – М., 1912. – 683с.
Омелянчук Тетяна Михайлівна,
студентка
Київський національний торговельно-економічний університет
АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ
Успішне проведення аналізу значною мірою залежить від його організації, що покликана налагодити, впорядкувати, привести в системну норму інформаційно-методологічне забезпечення. Адже організація економічного аналізу – це система методів і засобів, які забезпечують оптимальне її функціонування та подальший розвиток.
Раціональна організація забезпечує реальність і дієвість економічного аналізу, зводиться до мінімуму втрата чи спотворення вхідної інформації. Забезпечується вихід аналітичної інформації за різною ієрархією управління чи за різним ступенем досягнення проміжних і кінцевих аналітичних результатів. [1]
Відзначаючи цінність результатів досліджень і значні досягнення сучасної економічної науки, слід зауважити, що класичні теоретико-методологічні підходи до економічного аналізу потребують суттєвих змін з урахуванням суспільно-економічних трансформацій, макро- та мікроекономічних умов функціонування суб'єктів господарювання, досягнень суміжних галузей знань.
Різноманітність і багатогранність економічних явищ і процесів, що вивчаються, наукова та практична значимість окреслених питань та їх вплив на розвиток економіки суб'єктів господарювання і суспільства в цілому обумовлюють актуальність даного дослідження.
Метою дослідження є висвітлення проблеми розвитку економічного аналізу та його вплив на прийняття управлінських рішень.
Важливість, сутність та необхідність виникнення і розвитку економічного аналізу неможливо зрозуміти без вивчення історичних аспектів його становлення.
Слід зауважити, що процедури фінансового аналізу застосовувалися в Україні ще за часів Ярослава Мудрого. Складена на основі звичаєвого права і написана за князювання Ярослава Мудрого «Руська Правда» розкривала весь спектр економічних відносин, які були нормою для Київської Русі і мали досить високий рівень аргументації.
Після входження України до складу СРСР розмежування доробку українських вчених у розвиток методології фінансового аналізу стало практично неможливим як і в принципі така форма аналізу не виділялася. Ця принципова обставина пояснювалася тим, що головним було виконання і перевиконання плану, спрямованого на вирішення питань спеціально-економічного розвитку підприємств, установ і організації. Тому пріоритетними були аналітичні дослідження у балансоведенні з розвитком методології аналізу балансу.
Із здобуттям незалежності та вибору ринкової моделі реформування національної економіки України розпочався новий етап розвитку фінансового аналізу та формування його наукової парадигми.
Новими напрямками у розвитку фінансового аналізу стали дослідження у галузях прикладного аналітичного забезпечення фінансового контролю, аудиту, фінансового планування і моніторингу тощо.
Процес аналізу являє собою осмислення інформації про економічну систему, її стан, зміст і розвиток для напрацювання практичних дій.
Перш ніж використовувати інформацію, необхідно упевнитися в її об’єктивності і достовірності; перевірити напруженість планових завдань і порівняти з ресурсами, які є на підприємстві і нормами їх використання; перевірити відповідність показників різних форм звітності; виконати перевірку відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства законодавчій і нормативній базі України.
В умовах ринкових відносин економічний аналіз забезпечує необхідне обґрунтування досягнутого рівня виробництва і витрачання ресурсів, з одного боку, попиту, ринкових цін та ефективності роботи – з іншого, що є необхідною умовою високоефективної діяльності підприємств.
Основним спрямуванням економічного аналізу є вивчення та обґрунтування шляхів підвищення рівня добробуту суспільства завдяки прийняттю вірних управлінських рішень, що спричиняє вирішення завдань і здійснення цілей підприємств. Тому, можна зазначити, що за сучасних умов перед економічним аналізом постало чимало проблем.
Прийняття рішень – це вибір курсу дій із великої кількості можливих альтернатив.
Внаслідок збільшення числа можливих альтернатив і необхідності діяти, зазвичай, в умовах невизначеності значно ускладнився процес прийняття управлінських рішень.
Для прийняття управлінського рішення потрібна аналітична підготовка, що може здійснюватись в таких етапах:
- вибір варіантів господарського рішення; визначення обмежень на варіанти господарських рішень;
- розрахунок техніко-економічних показників варіантів та їх вплив на господарські результати;
- визначення критеріїв ефективності варіантів господарських рішень.[2]
В сучасних умовах дуже важливо поєднати швидке одержання інформації з сучасними методами її аналізу, щоб мінімізувати ризик прийнятих управлінських рішень.
Управління аналітичною діяльністю передбачає:
- визначення відповідальних осіб за розв'язання конкретних аналітичних задач та конкретизація їх повноважень;
- визначення обов'язкового переліку робіт і вихідної аналітичної інформації;
- координацію, облік і контроль виконання аналітичної роботи;
- трансформацію організаційної системи аналізу при зміні умов та ресурсної бази аналітичних досліджень.
Без системних аналітичних досліджень не можливий креативний фінансовий менеджмент від якого значною мірою залежить стійке економічне зростання та успіх у конкуренції при нестабільних параметрах зовнішнього середовища діяльності господарюючих суб'єктів. Але як показують спеціальні обстеження, креативний фінансовий менеджмент на основі серйозних аналітичних досліджень розвинутий в Україні дуже слабо. Більш привабливою, авторитетною і прогресивною слід вважати стратегію і тактику креативного фінансового менеджменту, що базується на всебічній, системній, оперативній діагностиці і пошуку варіантів управлінських рішень у координатах різного виду ризиків та еволюції глобальних і локальних економічних систем.
Формування аналітичної бази креативного фінансового менеджменту слід розглядати у декількох площинах. У діючій практиці та за різними методиками саме аналіз фінансового стану на визначену дату фінансової звітності є пріоритетним.
Однією з причин недостатнього інформаційного забезпечення креативного фінансового менеджменту на основі аналізу фінансової звітності є формальний підхід до розрахунків різного роду фінансових коефіцієнтів (платоспроможності, фінансової стійкості, загрози банкрутства, тощо) та оцінка динаміки структури активів і пасивів, або грошових потоків в цілому.
Креативний фінансовий менеджмент передбачає досягнення необхідного рівня фінансової безпеки підприємництва, що пов'язано із формуванням нового, більш якісного аналітичного забезпечення систем антикризового управління.
Отже, щоб прийняти правильне управлінське рішення, необхідно проаналізувати минулі події та наслідки, яких слід очікувати в найближчому та віддаленому періодах, тобто створити перспективний і поточний план. Зв'язок між таким плануванням здійснюється у процесі прийняття і реалізації управлінських рішень за допомогою механізму обліку, контролю на основі єдиної системи показників. [3]
Також варто зазначити, що вирішення актуальних проблем аналізу потребує широкого застосування економіко-математичних методів та сучасних інформаційних технологій. Це дало б змогу знизити ймовірність помилок під час збирання, аналізу та передавання інформації, що є важливою для прийняття управлінських рішень.
Ще одним важливим аспектом є розробка та створення багатоваріантних розв'язків поставлених аналітичних задач та визначення методики, за допомогою якої буде обиратися оптимальний варіант для заданих параметрів задачі.
Тому, проаналізувавши вищезазначене можна стверджувати, що економічний аналіз забезпечує створення ефективної системи управління за конкретних умов, а розв'язання поставлених проблем дасть змогу реалізувати потреби сучасного управління та підняти якість аналізу на вищий рівень.
Список використаної літератури
1. Лазаришина І.Д. Економічний аналіз: Історія та тенденції розвитку : Монографія. Рівне: УДУВГП, 2002. – 182 с.
2. Мних Є.В. Економічний аналіз: Підручник: - Київ: КНТЕУ, 2010. – 513 с.
3. Нападовська Л.В. Управлінський облік: - Підручник для вузів. Київ: КНТЕУ, 2010. – 648 с.
4. Чумаченко М.Г. Економічний аналіз.: - Навчальний посібник. Київ: КНЕУ, 2001. - 540 с.
Хитра Олена Володимирівна,
к. е. н., доцент кафедри управління персоналом і економіки праці,
Пенцак Олена Петрівна,
студентка гр. УПЕП-09-2,
Хмельницький національний університет
СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО У СВІТЛІ СИНЕРГЕТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ
XXI століття під впливом інноваційних науково-технологічних і техніко-економічних досягнень мусить стати епохою формування нових цивілізованих людських відносин, базованих на синергетичному світорозумінні, взаємодії праці та капіталу на основі рівноправних відносин і справедливого суспільного договору.
Впродовж останніх років особливої актуальності набули дослідження ролі соціального партнерства у розв’язанні соціальних та економічних проблем. Загострення економічної кризи призводить до того, що держава, роботодавці та працівники, об’єднуються задля пошуку компромісу у вирішенні цих проблем.
Дослідженням соціального партнерства займалися А. Сміт, М. Вебер, І. Кант; розгляду соціального партнерства з погляду синергетики присвячені праці В. Білоуса та В. Гордієнка, однак багато факторів, пов’язаних з генерацією синергічного ефекту у соціальній сфері, залишаються все ще недостатньо висвітленими.
Мета роботи – пояснення суті соціального партнерства і перспектив його розвитку в Україні з позицій синергетики.
Система соціального партнерства почала розвиватись після Другої світової війни, остаточно утвердившись лише у 60-70-х рр. ХХ століття. На сьогодні найбільш розвинута система соціального партнерство в Німеччині, Австрії та Швеції [1, с.100].
З 90-х рр. ХХ століття в Україні поступово вибудовуються відносини соціального партнерства. Його головне завдання полягає в досягненні оптимального балансу інтересів суб'єктів на основі соціально орієнтованих ринкових відносин. Соціальне партнерство є об'єктивною необхідністю й потребою, універсальним засобом інтеграції інтересів різних верств і груп населення.
Соціальне партнерство – це система взаємозв’язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками – з одного боку, роботодавцями та їх об’єднаннями – з другого, і державою та органами місцевого самоврядування – з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв’язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави [2, с.250]. Таке визначення соціального партнерства сформульоване на основі синергетичної методології, тому що базується на основному законі синергетики про необхідність і взаєморозуміння сторін, узгодження їх інтересів і взаємодії та взаємодопомоги в їх реалізації.
Соціальне партнерство являє собою систему, яка складається з різноманітних елементів (роботодавців, працівників, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та ін.). Згідно з синергетичним баченням, елементи системи мають дуалістичний характер. Кожний елемент як автономна одиниця володіє незалежними властивостями, які він намагається підтримувати функціонуючи як ціле, та залежними властивостями, що визначають його належність до системи. Таким чином система детермінує властивості своїх елементів не повністю, а частково, в свою чергу, властивості системи вбирають у себе характеристики елементів, які її утворюють, але і мають специфічні риси, не представлені в жодному з елементів [3]. Отже, взаємодія держави, суспільства і бізнесу дає синергетичний, навіть емерджентний, ефект.
Партнерство, за своєю суттю, є формою спілкування, в ідеалі, воно завжди повинне відображатись у формі діалогу, в якому основою є взаємовизначення різних інтересів і цілей щодо вагомих для кожної із сторін цінностей. Проте, на практиці ми бачимо, що воно встановлює відносини, виявлені у формі суперечності. Тому основою взаєморозуміння в партнерських відносинах є максимально адекватне осмислення особливостей сторін, які беруть участь у процесі взаємодії. Головною умовою партнерства є зацікавленість суб’єктів у спільній участі для досягнення результату, необхідного кожному з них. Проте, замість динамічної системи, ми поки зустрічаємо дві півкулі, які намагаються витиснути чи поглинути одна одну, хоч атрактор є спільним.
Складністю даної ситуації є те, що основою соціального партнерства є перш за все соціальна сфера – невизначена і така, що піддається впливу «людського фактора», і відповідно, система відносин є не стільки багатоелементною, як багатоярусною. Ми вважаємо, що непорозуміння на нижчих ярусах стають причиною хаосу на вищих. Саме в понятті «синергізм соціального партнерства» ми зустрічаємо динамічний за характером атрактор, – той, що змінюється у часовому вимірі. Спочатку це – бажання визначити свою ціль, далі – мета досягнення діалогу, і вже третя, найвища мета – узгодження, досягення балансу поглядів і методів. В ідеалі це:
- чітке визначення змісту соціально-трудових відносин;
- узгодження цілей, завдань і кінцевих результатів партнерства;
- неприпустимість обмеження законних прав партнерів;
- широке обговорення договорів між партнерами, їх взаємокорисність;
- обов'язковість виконання досягнутих домовленостей;
- регулярність проведення консультацій у ході ділового співробітництва;
- моніторинг ходу виконання домовленостей та їх результатів.
Соціальне партнерство як механізм соціально-економічної самоорганізації суспільства— це система основних форм, методів і важелів використання законів та принципів синергетики, розв'язання суперечностей соціально-економічних відносин власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання, узгодження інтересів основних класів, соціальних груп, а також забезпечення всебічного розвитку людини. Синергічний ефект у соціальному партнерстві виникає тоді, коли у процесі діалогу вдається зібрати однодумців, котрі доповнюють один одного і разом досягають високих результатів. Іншими словами, передумовою синергізму є спільний атрактор для кожного рівня взаємодії.
Взагалі, соціальна сфера найчіткіше демонструє синергічні закономірності. Справа в тому, що все соціальне можна розглядати як відкриту систему, активну у своїй ентропії, проте, має широку мережу прямих і зворотних зв'язків між елементами. Вживаючи поняття «синергічний ефект», розуміємо, що йдеться передусім про позитивний ефект. Але діалог, який об'єднує фактори, процеси, людей, має враховувати також можливість конкуренції і загрозу виникнення негативної синергії. Ще одним аспектом синергетичного підходу є необхідність врахування точок біфуркації. Біфуркація соціального партнерства – умовна точка незгоди усіх представників діалогу, яка вимагає повторного пошуку спільної цілі та методів їх досягнення. Біфуркація є джерелом інновацій, завдяки яким система прагне подолати консервативну однорідність. Момент виникнення біфуркаційних подій, пов'язаний зі змінами системних параметрів, відображається у рівні соціальної ентропії. У такі моменти розвитку суспільства виникають періоди, коли руйнуються прийняті норми поведінки, настає свобода вибору, наростає хаос, але потім приходить епоха плавного (еволюційного) розвитку, в якій здійснюється відбір і закріплюються нові форми поведінки суб’єктів соціального партнерства. В результаті формується нова соціальна організація, на новому рівні хаос обмежується певним порядком. Отже, негентропійна функція соціального партнерства проявляється у забезпеченні сталості, підвищенні рівня організованості системи соціально-трудових відносин.
Досягнення консенсусу між всіма доцільно позначити терміном «синергізм соціального партнерства». Звісно, для досягнення позитивних синергічних ефектів, необхідна гармонійна система цілей. Але не меншу роль відіграють стратегії і структура проведення соціального діалогу. Перш за все, потрібно знайти внутрішні можливі дисгармонії (узгодити цілі всередині організації, методи, стосунки між представниками тощо). Кожен суб’єкт у соціального партнерства, заради синергічного ефекту, повинен набути гнучкості і надійсності одночасно заради уникнення флуктуації. Флуктуація соціального партнерства – усі можливі відхилення і непорозуміння у процесі здійснення діалогу, найчастіше – сумніви, розчарування, важкість спілкування і конфлікти, які підсилюють роль людського фактора. Це спричиняє відхилення від основної цілі. Терміни «гнучкість» та «надійність» розглядати окремо неможливо, тому що гнучкість у цьому випадку означає пристосування до змін і пропозицій, вміння мислити швидко, аналізувати і використати максимум можливостей, а під надійністю розуміємо зусилля щодо виявлення і подолання ризиків, тобто страхування, що застерігає від негативного відхилення.
Таким чином, соціальне партнерство як механізм самоорганізації суспільства природно забезпечує формування і функціонування всіх суб'єктів соціального партнерства як самоорганізованих, самокерованих, саморегульованих систем, що саморозвиваються у межах державного правового поля, моральних норм і традицій громадянського суспільства.
Соціальне партнерство – особливо необхідна форма влади і спілкування зараз, проте бажання і інтерес її розвитку має бути підкріплений чіткими і системними заходами аналізу і визначення поступових атракторів.
Список використаних джерел
1 Білоус В. С. Синергетика та самоорганізація в економічній діяльності : навчальний посібник / В. С. Білоус. – К. : КНЕУ, 2007. – 376 с.
2 Грішнова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини : підручник / О. А. Грішнова. – К. : Знання, 2007. – 559 с.
3 Економіка як об’єкт синергетичного дослідження [Електронний ресурс]: – Режим доступу : https://msn.tup.km.ua/file.php/854/THEMA_5.html.
Секція 2.
Економічна безпека України
__________________________________________________________________________
Первусяк Наталія Михайлівна
студентка Київського фінансово-економічного коледжу НУДПС України,
спеціальність «Фінанси і кредит»
Науковий керівник: Каук Олена Вікторівна, викладач КФЕК НУДПСУ
ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ В УМОВАХ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Процес глобалізації на даний момент реалізується та проявляється саме через таку свою основну складову як транснаціоналізація. Вона є найбільш суттєвим елементом, регулятором, що забезпечує єдність функціонування світової економіки. При цьому, процес транснаціоналізації розглядається як розширення міжнародної діяльності промислових фірм, банків, компаній сфер послуг, їх виходу за межі національних кордонів, що приводить до перетворення національних компаній в транснаціональні [1, c. 120].
Попри посилення рівня транснаціоналізації економіки України протягом останніх років, він все ще залишається на відносно невисокому рівні внаслідок невиразної інвестиційної політики. Але враховуючи, що для забезпечення економічної безпеки держави необхідно оцінити реальний рівень ризиків включення української економіки до процесів глобалізації, ця невизначеність може навіть виявитися позитивною для України. Неконтрольована діяльність ТНК може створити для перехідних економік умови для втрати економічного суверенітету, оскільки фінансові та технологічні можливості окремих ТНК перевищують можливості деяких країн, що розвиваються.
Широкий спектр загроз у сфері транснаціоналізації високотехнологічного сектору економіки визначає актуальність проведення дослідження негативних наслідків впливу ТНК на економічну безпеку України.
Транснаціональні компанії сьогодні виглядають як гігантські об’єднання компаній приватної, державної або змішаної форм власності, які не тільки знаходяться і функціонують у різних країнах, керуються загальною стратегією і скоординованою політикою всепланетарної експансії, мають колосальні масштаби і модифіковані форми організації міжнародної діяльності, але й використовують уніфіковану корпоративну систему бухгалтерського обліку і звітності, реалізують єдину бізнес-ідеологію, втручаються у міжнародні політичні процеси, стаючи їх новими владними суб’єктами.
Глобальні операції ТНК набувають безпрецедентних масштабів. За останніми даними, у світі їх налічується понад 80 тис. і більше 800 тис. відповідно. Масштаби діяльності сучасних міжнародних компаній дозволяють їм контролювати більшу половину світової торгівлі та виробництва, панувати в усіх сферах економіки. Приблизно визначено, що у промисловості діє 60% всіх ТНК, у сфері послуг – 37%, і лише 3% припадає на видобування та сільське господарство. Ринки багатьох агрокультур (пшениця, кава, кукурудза, банани) майже повністю належать транснаціональним компаніям[2]. Нині ТНК здійснюють більш ніж 80% торгівлі високими технологіями, контролюють понад 90% вивозу капіталу.
Можливість заволодіти стратегічними активами інших фірм, монополізація ринків, збільшення розмірів корпорації, нові фінансові можливості, диверсифікація ризиків, реалізація особистих інтересів вищого менеджменту – усім цим ТНК потенційно загрожують країнам, що розвиваються. Економічним ефектом від цих процесів для корпоративних структур в умовах глобалізації стає формування ринків стабільного попиту на продукцію або ринків джерел сировини для власного виробництва [4].
Найпоширенішим у нових жорстких умовах глобального конкурентного розвитку стає досить жорсткий, агресивний процес поглинань, завдяки якому ТНК організовують свою діяльність в умовах слабкої ринкової кон’юнктури. У конкурентній боротьбі глобальні компанії націлені на знищення конкурентів, або навіть конкуренції як такої шляхом повної монополізації світових ресурсів.
Стратегія захоплення та економічного панування, властива для сучасних ТНК, вимагає від них розробки різних методів організації цих процесів. В економічному секторі України поглинання перетворилося на прибуткову індустрію перерозподілу власності.
Головними причинами поширення такого явища стали невідповідність розміру статутного капіталу реальній вартості активів підприємств, незначна вартість самого бізнесу порівняно з оціночною вартістю землі, на якій воно розташоване, суттєві прогалини в чинному законодавстві, що дозволяє скуповувати за безцінь акції, одержувати легальним шляхом будь-яку інформацію про підприємство, фальсифікувати установчі документи, а також відсутність у більшості керівників і менеджерів юридичних та економічних знань, які дозволили б їм чинити належний опір поглинанню.
В таких умовах, коли загроза захоплення реально постає перед компаніями, їм доцільно виробити стратегію опору поглинанню. Користуючись міжнародним досвідом, можна визначити, які тактичні прийом використовують для уникнення небажаного поглинання та спрогнозувати, якими можуть бути наслідки їх впровадження для подальшого власного розвитку компанії та економічної безпеки в цілому. В цьому захист економічної безпеки на мікро- та макрорівнях. Досвід цих держав свідчить, що національний капітал здатний витримувати конкуренцію з ТНК тільки у випадку, якщо він сам структурується в могутні фінансово-промислові утворення, адекватні міжнародним аналогам і здатні проводити активну зовнішньоекономічну політику.
Отже, завдяки потужній ресурсній системі транснаціональні компанії стали могутнім рушійним фактором трансферту високих технологій, комерціалізації наукових нововведень, розвитку фундаментальної та прикладної науки. Водночас, неконтрольована глобальна діяльність ТНК призводить до викачування природних ресурсів, поглинання незахищених інтелектуальних продуктів, нерівномірного розподілу інвестиційних ресурсів, провокування фінансових криз, недобросовісних дій стосовно приймаючої країни і т.д..
Відтак відбувається концентрація всіх світових ресурсів у руках наймогутніших ТНК та найбільш розвинених країн, для яких усувається проблема меж зростання, оскільки планетарних ресурсів достатньо ще на багато століть. А от проблема нестачі ресурсів загостриться для поглинутих держав та держав, що не увійшли до ТНК.
Неминуче виникають нові загрози та проблеми, пов’язані з безпекою економічного розвитку, економічної свободи та економічної демократії через блокування і дестабілізацію сталого економічного та соціального розвитку в першу чергу всіх пострадянських країн. Внаслідок цього – як ланцюгова реакція – розквіт кланової олігархічної концентрації національного капіталу, державної корупції, збільшення тіньового сектору економіки. В Україні ще більший розрив між багатими та бідними буде фатальною загрозою для безпеки нашої держави як єдиної та демократичної.
Тому Україні слід враховувати всі можливі пастки і спокуси і використовувати позитивний ефект від діяльності корпорацій [3, c. 16]. При цьому результат діяльності ТНК залежатиме не тільки від самих корпорацій, а й від державної політики приймаючої країни. Держава повинна створити умови для забезпечення економічного зростання, створити ефективне податкове законодавство, підтримати національну валюту, що сприятиме активізації та успішній діяльності великих капіталів. На даному етапі для України є досить важливим залучення капіталів ТНК як інвесторів, але варто чітко розрізняти що вигідно для України, а що вигідно для ТНК і наскільки ці інтереси співпадають. А замість того, щоб піддаватися масштабним ТНК краще створити свої, у яких ризик поглинення буде відсутній. Це найбезпечніший шлях для України залишитися на світовому ринку і не бути перекритою існуючими транснаціональними компаніями.
Список використаних джерел:
1. Аванесова І. Глобальні інвестиційні стратегії транснаціональних корпорацій// Журнал європейської економіки, 2009.- Т.8(№2). - С.119-128
2. Аграрні транснаціональні корпорації в Україні та світі // Аграрний тиждень.Україна, 21 липня 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://a7d.com.ua/4125-agrarn-transnaconaln-korporacyi-v-ukrayin-ta-svt.html
3. Батченко Л.В., Жаріков А.Є. Транснаціоналізація української економіки - необхідність, зумовлена часом// Держава та регіони (Серія "Економіка та підприємництво"), 2009.- №6. - C.12-17
4. Гайдуцький І. Мотиви виходу транснаціональними корпораціями на ринки нових країн// Банківська справа, 2008.- 4. - С.68-71
Сидоренко Віталія Віталіївна,
студентка обліково-економічного факультету
Київського національного торговельно-економічного університету
ЗОВНІШНІЙ ДЕРЖАВНИЙ БОРГ У СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Розвиток ринкової економіки України проходить в умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів і супроводжується нестачею власних фінансових ресурсів. Інструментами залучення даних ресурсів виступають державні запозичення позикових коштів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Боргова безпека є важливою складовою економічної безпеки в цілому, оскільки розвиток країни супроводжується нагромадженням внутрішньої та зовнішньої заборгованості.
Економічна безпека — це такий стан національної економіки, який дає змогу зберігати стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз і здатний задовольняти потреби особи, сім'ї, суспільства та держави. [3]
Зовнішній борг — це частина державного боргу, яка підлягає сплаті у валюті, іншій ніж гривня і визначається на певну дату як різниця між сумою державних зовнішніх запозичень (прийняття зобов’язань) та сумою платежів з погашення державного зовнішнього боргу станом на певну дату, у тому числі операції на цю дату. Також розглядають зовнішній борг як суму фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами. [4]
Зовнішній державний борг виступає одним із головних індикаторів економічної безпеки держави. Державні запозичення є інструментом забезпечення сталого економічного розвитку, проте при значному накопиченні державного боргу виникає загроза девальвації національної грошової одиниці.
Для сучасної системи економічної безпеки характерною є відсутність належного регулювання рівня бюджетного дефіциту й стану зовнішнього державного боргу. Збільшення видатків на обслуговування і погашення зовнішнього державного боргу та одночасне зменшення можливостей фінансування бюджету за рахунок боргових джерел може призвести до втрати державою економічної безпеки. Це зумовлено тим, що зовнішній борг є складовою частиною економічної системи та здійснює вплив на грошово-кредитну і валютну системи, рівень інфляції, внутрішні та зовнішні заощадження, іноземні інвестиції тощо. Значну увагу необхідно приділяти регулюванню обсягів зовнішнього боргу, оскільки надмірне залучення коштів і несвоєчасне обслуговування боргу підривають нормальне функціонування національної економіки та впливають на економічну безпеку в цілому, адже виникає ситуація, коли країні починають диктувати умови як щодо погашення заборгованості, так і щодо проведення економічної політики.
Здатність ефективно управляти зовнішнім боргом безпосередньо пов’язана із системою економічної безпеки країни. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на те, що неотримання, несвоєчасне отримання або отримання в менших розмірах зовнішньої допомоги при закладенні обсягів її надходження у бюджет складатиме загрозу бюджетній, а загалом і фінансовій безпеці України. Це, безумовно, призведе до уповільнення виконання програм та погіршення платіжного балансу, що негативно позначиться на процесі іноземного інвестування.
У міжнародній практиці використовуються наступні механізми зменшення зовнішньої заборгованості:
1) викуп боргу – надання країні-боржнику можливості викупити свої боргові зобов’язання на вторинному ринку цінних паперів;
2) обмін боргу на акціонерний капітал – надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов’язання даної країни на акції її промислових корпорацій;
3) заміна існуючих боргових зобов’язань новими зобов’язаннями (в національній або іноземній валюті). [2]
Для оцінки стану зовнішнього державного боргу у міжнародній практиці використовуються різноманітні показники, основними серед яких є:
1) співвідношення суми зовнішнього державного боргу до валового внутрішнього продукту, що характеризує можливість обслуговування зовнішнього боргу за рахунок перенесення ресурсів з виробництва товарів для внутрішнього споживання на виробництво експортних товарів;
2) співвідношення суми державного зовнішнього боргу до доходів від експорту, що характеризує боргове навантаження у довгостроковому періоді, відображає ступінь залежності національної економіки від минулого припливу іноземного капіталу;
3) співвідношення планових платежів з обслуговування боргу до експорту, що характеризує чутливість погашення зобов’язань з обслуговування боргу до неочікуваного скорочення надходжень від експорту;
4) співвідношення приведеної вартості до доходів державного бюджету, що визначається як співвідношення прогнозованих майбутніх платежів з обслуговування боргу, дисконтованих за ринковою процентною ставкою, до доходів державного бюджету;
5) співвідношення міжнародних резервів до короткострокового боргу, що визначається як відношення накопичених міжнародних резервів до накопиченої суми короткострокового боргу. [4]
Наразі в Україні на законодавчому рівні відсутня система чітких критеріїв щодо регулювання зовнішнього боргу з огляду на економічну безпеку країни.
За даними НБУ у 2011 році рівень валового зовнішнього боргу України зменшився до 76,6% від ВВП порівняно з 85,0% на початок року і на 1 січня 2012 року становив 126,2 млрд. дол. США. [5]
Прискорене нарощування зовнішнього боргу є вкрай обтяжливим для платіжного балансу України, спричиняє залежність національної економіки від країн-кредиторів, викликає ризик дестабілізації фінансової системи та значно посилює валютні ризики. У майбутньому очікується зростання питомої ваги коштів, необхідних для обслуговування та погашення державного зовнішнього боргу, насамперед через закінчення пільгових термінів надання зовнішніх кредитів, а також унаслідок більш жорстких умов надання запозичень зовнішніми кредиторами.
Поточний рівень економічної безпеки в Україні є недостатнім, оскільки існує тенденція до швидкого зростання обсягу зовнішньої і внутрішньої заборгованості. Тому слід виділити завдання, спрямовані на підвищення ефективності управління зовнішнім боргом:
1) недопущення подальшого зростання дефіциту Державного бюджету;
2) розробка узгодженої державної стратегії щодо зовнішніх запозичень і шляхів їх поетапного зменшення, а також прийняття закону «Про державний борг України», який повинен удосконалити процес управління державним боргом;
3) оптимізація структури боргу шляхом продовження середнього терміну погашення кредитів і зменшення вартості обслуговування на базі нової методики оцінки ризиків й інструментів їх мінімізації; [1]
4) сприяння самостійному виходу вітчизняних підприємств на міжнародні фінансові ринки для залучення інвестицій;
5) підвищення ефективності використання боргових коштів, а також забезпечення розвитку альтернативних інструментів фінансування бюджетних видатків.
Література:
1. Висоцький В., Калитчук В., Драчук Ю., Котович Т. Управління ризиками державного боргу: від теоретичних концепцій до практичних кроків в Україні // Світ фінансів. – 2008. – №14. – С. 47-48.
2. Кочергина Т.Е. Экономическая безопасность / Кочергина Т.Е. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 445 с.
3. Методика розрахунку рівня економічної безпеки України // Офіційний сайт Міністерства економіки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua
4. Мозговий О. М., Оболенська Т. Є., Мусієць Т. В. Міжнародні фінанси: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 557 с.
5. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bank.gov.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар